Деякі люди зраджують нас, роблять боляче. Але ми продовжуємо жити...
У мене є маленьке кладовище людей, які були мені дорогі. Вони померли «понарошку», але для мене — назавжди. На ньому похована шкільна подруга, предавшая мене, і моя перша любов... Іноді я ходжу по алейках, зупиняюся біля могилок, кладу квіти або просто проходжу повз.
Кладовище всередині мене. Про нього ніхто не знає. На ньому не ростуть бур'яни, тут завжди чисто і красиво. Тут лежать люди, які були мені дорогі. Іноді я зустрічаю їх на вулиці, розмовляю і йду далі. Мені не боляче. Вони мертві. Вони про це не знають, але я-то знаю. Я поховала їх, щоб не було боляче і прикро, щоб не відвертатися на вулиці і не говорити гидоти. Про мертвих погано не говорять.
Чим ближче людина, тим важче ховати. Він не хоче лягати в могилу, виходити з моєї голови і тіла, він чіпляється за життя, тому доводиться щодня укладати його в труну заново. У тебе будуть найкращі квіти і труну, але тобі все одно доведеться в нього лягти, вибач. Так мені буде спокійно, так не буде боляче.
Я поплачу, я прийду на могилку, я ніколи тебе не забуду, але, вибач, ти помер. Я продовжую жити...
Велика книга стерви (Євгенія Шацька)
