Коли мені було 16 років, я ходила на побачення з цікавості. Я зустрічалася з високими і маленькими, з худими і товстими. Одного разу я навіть ходила на побачення з геєм. Тоді в мене було достатньо часу для того, щоб пити несмачну розчинну каву або тискатися з невідомим хлопчиком на віддаленій лавочці в парку просто так, від нудьги. Чоловіки були цікаві мені як вид. Я нічого не знала про них, от і надкушувала всіх підряд, навіть найнудніших.
Зараз мені 31, і моє сприйняття часу і чоловіків дуже змінилося.
Раніше час тягнувся нестерпно довго. Він був тягучим, в'язким, майже нескінченним. Тепер мій час мчить, як скажена лижниця з гори. Рано вранці прокидається в кишені шуби мій телефон. І починає звідти підганяти мене стусанами, втягує у свою нескінченну круговерть. Летять повз мене новини, літери й тексти, кав'ярні, де смачна варена кава, крамниці, автівки, таксисти, і сіре небо наших широт. Летять повз мене різні звуки: стукіт підборів, бурчання мотора, спів птахів, тупіт ніг поверхом вище та істеричне пікання скайпа. Летять повз мене запахи: кориці й мила, і нової туалетної води, і прорваної каналізації, і навіть інколи карколомний запах весни. Летять повз мене чоловіки - підкачані й лисі, друзі й колеги, і навіть забуті в джунглях часу коханці. Усі вони вже вивчені до дна.
Усе це крутиться, зливається в єдиний потік, закручується у вирву і несе мене неминуче до свого епіцентру, і з кожним днем усе швидше і швидше. Я вже не гребу відчайдушно веслами, намагаючись виплисти з воронки. Я лише іноді чіпляюся за соломинку - я вирубую скайп, кидаю телефон під диван і їду туди, де нікого немає. Я просто блукаю вулицями, без сумки і телефона, засунувши руки в кишені, і дивлюся на небо, або на брудне місиво під ногами, і дякую долі за цю коротку мить свободи.
І якщо залишуся одна, то я ніколи, чуєте мене, ніколи не буду витрачати цей дорогоцінний час, вирваний мною зубами з шаленого потоку, на всякі дурниці. На дурні побачення, які закінчаться ось цим: я тобі подзвоню. На в міру симпатичних мені, але нудних і небажаних чоловіків. Я не буду ходити в місця, в яких мені душно. Я не буду розмовляти з подругою, яка підсіла мені на вуха зі своїм вічним ниттям. Я пошлю під три чорти прив'язливу сусідку.
Я піду на побачення тільки з таким хлопцем, від запаху якого в мене автоматично самі злітають стринги. Я піду на побачення тільки з тим хлопцем, якого буду хотіти чути, дивитися на нього і торкатися, і вбирати в себе його губи, і грати його язиком. І вся напівтемрява затишної кав'ярні, і свічка на столі, і навіть чашка кави будуть лише декорацією до того, чого я всією душею і всім тілом хотіла. І якщо хлопець такий, як я кажу, то я з превеликим задоволенням оплачу цей рахунок, або ми разом оплатимо цей рахунок, або він оплатить цей рахунок, або його не оплатить ніхто - яка на хрін різниця, коли з тебе автоматично злітають стрінги?
На інших хлопців, які подобаються мені тільки за умови оплати кави і королівських креветок, у мене просто немає часу. У моєму житті й так занадто багато сміття. Я краще займуся гарною книжкою, ніж розважатиму нудних хлопців. Я не хочу їх згадувати в той момент, коли смерть постане над моїм ліжком. Нехай тоді, коли в моїх очах згасне останній промінь сонця, на осколках моєї пам'яті танцюють ті, від чийого запаху автоматично злітали стрінги. І чорт із ним, із тим, хто заплатить за каву.
Автор — Морена Морана
