В каждой семье есть человек, который не нагулялся. В нашей – это бабушка. Після смерті діда шість років тому ми перевезли її до себе.
Мои родители говорят, что это судьба мстит им за отсутствие явных подростковых проблем у обоих детей, нас то есть – меня и сестры.
Наприклад, у липні, отримавши пенсію, вона на тиждень рвонула з кращою подружкою на море, вимкнувши телефон і подзвонила, коли закінчилися гроші. Мама ледве з розуму не зійшла. Довелося їхати їх забирати. При цьому батя іржав і попросив тещу в наступний раз просто взяти його з собою.
У неї діабет в початковій стадії і коли дільничний лікар з серйозним виглядом почав перераховувати, що їй не можна, вона перебила його:
— А що буде, якщо я це буду їсти?
— Вы можете умереть, – с самым трагичным и угрожающим видом сказал доктор.
— Та годі вам! Що, серйозно? Тобто, у 86 років є така можливість?
Коротше, колем інсулін і їмо, що хочемо.
Вона грає в шахи на бульварі з мужиками і виграє!
Она поет в хоре “Весёлые старушки”, ходит в театр и посещает все бесплатные городские мероприятия и концерты.
А недавно завела собі вдового бой-френда на 8 років молодше себе. Теперь они отрываются вместе. В прошлые выходные он побаловал ее гонками на квадроциклах. А потом они за ужином выпили 2 литра домашнего вина и заснули перед телеком в обнимку на диване в гостиной, где мы их и застукали, вернувшись с дачи, как парочку подростков. Так дед Коля был представлен семье – онемевшей маме, офигевшим внукам и неизменно ржущему папе.
Я обожаю свою бабку – она позитивнее и энергичнее большинства моих молодых знакомых. Вона любить життя і вміє нею насолоджуватися. “А сколько той жизни!” – отвечает она моей маме на все ее: “Мама, ну как так-то?” Хочу такую старость.
Автор — Алсу Гільмутдінова
