Секрет щасливого і веселого шлюбу...
Мій батько, коли йому було сімнадцять років, на ярмарку побачив дівчинку. Чотирнадцятирічну дівчинку в синьому платті з синім бантом. І закохався. Чекав, коли їй виповниться вісімнадцять, попросив її в дружини і отримав її в дружини. Він її обожнював...
Вони були досить бідні фермери, мама доїла корів, робила всю роботу, але вони жили і раділи кожному пережитого дня, до самого кінця. І це було щиро, так зворушливо і чудово!
Я бачила, як хороші люди в хороших сім'ях лаються, кому піти поставити чайник. У нас лайка йшла тільки у зворотному сенсі — кожен хотів піти поставити чайник. Кожен хотів взяти на себе. Коли твій супутник хоче взяти на себе більше, то тобі хочеться взяти ще більше... Тут цікавий механізм, я його простежила. Чим менше хоче взяти на себе твій супутник, тим менше тобі хочеться взяти. І навпаки. Тут зворотній зв'язок. І батьки рвали один у одного з рук домашні справи, неприємні доручення, складні завдання — все це кожен хотів зробити за іншого...
Ще я пам'ятаю, як тато вранці, коли голився, співав, і мама йому говорила: «Перестань співати — не можна зосередитися!»
А мама працювала тоді в якихось дошкільних установах і писала вранці звіти. А тато їй відповідав — дивно, чому такі речі запам'ятовуються, — він говорив:
«Я не буду співати, а ти коли-небудь будеш думати: як шкода, що він більше не співає, як добре б, щоб він заспівав».
Ось це я пам'ятаю, ось цю фразу я пам'ятаю: «Як добре було б, якби він заспівав». Щасливим і веселим виявився їхній шлюб — єдність душ і прагнень, і ось такого шлюбу я не зустрічала ні в кого — щоб він був не лише глибокий і серйозний, але радісний і веселий в кожну дану хвилину...
І кожен ранок починався з молитви батька — він благословляв Бога за те, що йому послали цю диво-жінку, цю диво-любов, це диво-почуття. І ось ми в тіні цієї великої любові, обожнювання, зросли...
***
Потім я запитала:
— А мама?
— Мама померла десять років тому.
Я кажу:
— Господи, а батько?
Батько живий.
— Як же він пережив, жахливо, напевно, смерть матері?
— Що ти! Він благословляє кожен день Бога, що біль розлуки випала йому, а не їй...
Астрід Ліндгрен (в перекладі Ліліанна Лунгіну)
