Тому що це гарні слова, але це неправда. Все, що нас не вбиває відразу, вбиває потроху, непомітно. Вбиває нашу доброту і довірливість. Ніжність і щирість. Відкритість, щедрість, ясний погляд і м'яке серце...
Обман, зрада, невдячність, жорстокість, несправедливість не можуть відразу вбити. А по краплині, по краплині...
Стерпимо, витримаємо, рана заживе. Шрам залишиться — груба шкіра. І так, поступово, цією шкірою і обрастешь, сам не помітивши, як це вийшло? І можна себе втішати — я став сильнішим! Так. Але в душі ще одна струна порвалася, ще один кришталевий дзвіночок затих. Щось або хтось там помер, в душі, — добра фея або маленький ангел. Які були нашою частиною.
І вже точно знаєш, як треба відповісти на удар. Як — на жорстоке слово. Як дати здачі, якщо потрібно. І точно знаєш, що можуть вдарити — просто так, ні за що. Або замість подяки. І анітрохи цього не дивуєшся. Звик. І навчився терпіти або захищатися. Але щось безповоротно утрачиваешь з кожним ударом, зрадою, розчаруванням. Назавжди це йде і вмирає. І стаєш сильнішим, так. Але за рахунок інших важливих якостей.
Все, що мене не вбиває, просто вбиває не відразу. Але робить сильнішими або бесчувственнее? — хто знає. Треба поменше того, що вбиває. І тих, хто вбиває, теж поменше. Тому що вони все одно — вбивці. Вбивці чужих ніжних душ і добрих поривів...
Автор — Анна Валентинівна Кір'янова
