В достатку є й інша сторона...
Ми живемо в часи небаченого достатку. Ніколи раніше в світі не було вироблено такої кількості всяких речей: взуття, одягу, меблів, посуду... Речі дорогі і дешеві, хорошої якості і поганого і, як межа презирства до самої матерії, – речі одноразові. Всього багато, навіть занадто багато. Ломляться від речей шафи, ломляться і смітники...
Вдома у мене стоїть швейна машинка, кабінетний «Зінгер», подарований моєї бабусі на весілля навесні 1917 року. Дуже був своєчасний подарунок: на цій машинці бабуся обшивала все сімейство мало не до самої смерті. Я пам'ятаю ці сімейні речі, які проживали багато життів, – пальто довго «будували», купували матерію, підкладку, ватин, бортівка, комір, гудзики, потім бабуся розкладала тканина на полотні, малювала обмилки креслення, кроїла, довго і пильно корпела, робила безліч ручної роботи, а під кінець, зсунувши крок стібка на максимальний, строчила на машинці, підправляючи тканину руками і похитуючи ногою чавунну підніжку... Пальто довго носила моя мама, потім його перелицовывали, і воно служило ще десяток років, потім воно перевоплощалось в спідницю і жилет, і останнє, вже передсмертне існування: кругла перочистка, зшита з темних клаптиків зношеного сукна, прошита посередині червоним шнурком, рукавиця-хваталка для каструлі. Колишній комір перевтілився в устілку... Таке сімейне пальто слід було б зберегти як музейну реліквію, але це неможливо, оскільки воно відслужило до останньої нитки. Горді, шановні, поважні речі, яких тепер не стало.
Достаток зіпсувало наше ставлення з речами: ми перестали їх поважати і цінувати. Давно померла бабуся, але до цих пір, коли мені потрібна рожева нитка або зелена ґудзик, я знаходжу їх у шухлядці швейної машини. Інший світ, інша культура. Мені досі подобаються ці строгість і убогість, і подобається все рідше зустрічається особливий жіночий талант поводження з борошном, цукром, хутром, полотном та шовком.
Людмила Улицька
