«Я не знаю, як люди вмирають. Ми бачимо це, але самі не вмираємо. А коли помираємо, то це бачить хтось інший. Є речі, які не потрібно знати, про яких не треба думати, про них ніхто нічого не знає. Ти знаєш, перший раз в житті мені хочеться мати свій будинок. Дбати про це, щось для цього робити. Я весь час думаю про те, як ми будемо жити. Ми з тобою дуже рідні і дуже схожі люди. З одного боку це важко, зате в самому головному ми з тобою відчуваємо однаково і розуміємо один одного в найважливішому. Я правда не знаю, як люди розлучаються, але не живуть же вони справді декількома життями. Смерть однозначна, а любов немає. І її невідворотність закладена в самій моделі життя. Власне, невідворотність смерті теж.
Сьогодні я думав, що з тобою щось трапилося: аварія або щось ще. І я знаю, що не можна про це думати. Але це було майже так само страшно, як думка про те, що ти мене можеш не любити. Чесно кажучи, навіть страшніше. І я просто почав молитися Богу і навіть погодився на те, чого я найбільше боявся вчора. Подумав, що краще ти мене не будеш любити. У мене взагалі іноді таке божевільне відчуття, що ми з тобою два різних характеру однієї людини. Ми як два брати-близнюки, розлучені в пологовому будинку і зустрілися через багато років. Дещо складно, але кров-то рідна. Ти для мене – абсолютна доля. І я в тебе вірю. Вір і ти мені.
І все-таки любов важливіше. Незалежно від того навіть, чи важливіше сама життя, ніж смерть. Чому? По-перше, це єдине, що може з нею змагатися в сенсі остаточності. Якщо людині довелося померти, то той, хто його любив, не перестане любити. Це очевидно. По-друге, зворотного, мабуть, бути не може. Я не знаю, як закінчується любов. Якщо любов закінчується, мабуть, це не вона».
За матеріалами — fit4brain.com
Фото — vladtime.ru
