Колись давно жила в одному селі дівчина. За стародавнім слов'янським звичаєм, після весілля прийшла вона жити в будинок свого чоловіка. Але дуже незатишно було молодої невістки з свекрухою. Та її постійно повчала і у всьому дорікала.
Як-то вранці молода жінка вирушила до знахаря, який жив на околиці лісу.
– Що привело тебе до мене, красуне? Аль мужика приворожити?– запитав дід.
– Ніхто мені не потрібен, я люблю свого чоловіка, але з матір'ю його жити несила.
– Що ж ти від мене хочеш?
– Прошу тебе, допоможи мені. Дай мені отрути, щоб я отруїла її.
– На цьому своє щастя побудуєш, звідтам молодиця? Ну, гаразд. Шкода мені тебе. Дам я тобі зілля. Щоранку будеш заварювати його, і поїти цим чаєм матір свого чоловіка. Та тільки рада у мене для тебе є.
– Який? Говори, все виконаю, лише б скоріше позбутися від цієї змії.
– В селі-то у нас чутки швидко повняться. Запідозрять тебе. Так от, щоб цього не сталося, зміни своє ставлення до свекрухи.
Стань ласкавою, привітна, посміхайся. Недовго доведеться тобі мучитися. Так і вчинила жінка. Ще тільки півні проспівали, а вона встає, хліб вимішує, піч топить, готує кашу, зілля отруйне свекрухи заварює. І так лагідно запрошує її скуштувати чудо-чай. Мамою кличе, слухається у всьому. Чоловік не натішиться: як рідні стали мати і дружина. Свекруха у невістці душі не чає. І та любов'ю та щирою, відповідає. Поспішає вона знову до знахаря, кидається до ніг його зі сльозами:
– Дідусь, благаю тебе. Адже ти все можеш. Дай протиотруту. Занадто багато заварила чаю я своєї свекрухи. Помре. А вона ж турботливою матір'ю мені стала.
– Мила моя, заспокойся. Я дав тобі ароматні трави, з яких ти варила для свекрухи смачний і корисний чай. Отрута ж був у твоєму серці, але з Божою поміччю ти від нього позбулася.
