Жили-були на світі звичайні чоловік і дружина. Звали дружину Олена, звався чоловік Іваном.
Повертався чоловік з роботи, в крісло біля телевізора сідав, газету читав. Дружина його, Олена, вечерю готувала. Подавала чоловікові вечерю і буркотіла, що по хаті він нічого путнього не робить, грошей мало заробляє. Івана дратувало буркотіння дружини. Але грубістю він їй не відповідав, лише думав про себе: «Сама — лахудра неохайна, а ще вказує. Коли одружився тільки, зовсім іншою була — красивою, ласкавою».
Однажды, когда ворчавшая жена потребовала, чтобы Иван мусор вынес, он, с неохотой оторвавшись от телевизора, пошёл во двор. Возвращаясь, остановился у дверей дома и мысленно обратился к Богу: «Боже мой, Боже мой! Нескладная жизнь у меня сложилась. Неужто век мне весь свой коротать с такой женой ворчливой да некрасивой? Это же не жизнь, а мучения сплошные».
І раптом почув Іван тихий голос Божий:
— Халепі твоїй, сину Мій, зарадити Я зміг би: прекрасну богиню тобі в дружини дати, але коли сусіди зміни раптові у долі твоїй побачать, в здивування велике прийдуть. Давай зробимо так: твою дружину Я буду поступово змінювати, вселяти в неї богині дух і зовнішність покращувати. Але тільки ти запам'ятай, якщо хочеш жити з богинею, життя і твоє достойною богині повинна стати.
— Спасибі, Боже. Життя своє будь-який чоловік заради богині може поміняти. Скажи мені тільки: зміни коли почнеш з моєю дружиною творити?
— Дещо Я зміню її прямо зараз. І з кожного хвилиною буду її на краще змінювати.
Увійшов у свій будинок Іван, сів у крісло, взяв газету і телевізор знов включив. Та тільки не читається йому, не дивиться кіно. Не терпиться поглянути — ну хоч трохи змінюється його дружина?
Він встав, відкрив двері в кухню, плечима сперся на одвірок і став уважно розглядати свою дружину. До нього спиною вона стояла, посуд мила, що після вечері залишився.
Олена раптом відчула погляд і повернулася до дверей. Їх погляди зустрілися. Іван розглядав дружину і думав: «Ні, змін жодних у моїй дружині не відбувається».
Олена, бачачи незвичайну увагу чоловіка і нічого не розуміючи, раптом волосся своє поправила і рум'янець спалахнув на щоках, коли запитала:
— Що ти, Іване, так дивишся на мене уважно?
Чоловік не придумав, що сказати, зніяковівши сам, раптом промовив:
— Тобі посуд, може бути, допомогти помити? Подумав чомусь я...
— Посуду? Мне помочь? — тихо переспросила удивлённая жена, снимая перепачканный передник, — так я её уже помыла.
«Ну, треба ж, як на очах змінюється вона, — Іван подумав, — покращала раптом». І став посуд витирати.
На другий день після роботи з нетерпінням додому поспішав Іван. Ох, не терпілося подивитися йому, як поступово в богиню перетворюють його буркотливу дружину. «А раптом уже богині багато стало в ній? А я як і раніше ніяк не змінився. На всяк випадок, прикуплю-ка я квітів, щоб у бруд лицем перед богинею не вдарити».
Відкрилися в будинку двері, і розгубився заворожений Іван. Перед ним Олена стояла в сукні вихідній, тій самій, що купив він рік тому. Зачіска акуратна і стрічка у волоссі. Він розгубився і ніяково простягнув квіти, не відриваючи погляду від Олени. Вона квіти взяла і зойкнула злегка, вії опустивши, зашарілася. «Ах, які прекрасні у богинь вії! Як лагідний їх характер! Як незвичайна внутрішня краса і зовнішність!». І аж зойкнув у свою чергу Іван, побачивши стіл з приладами, що з сервізу, і дві свічки горіли на столі, і два келихи, і їжа ароматами божественними захоплювала.
Коли за стіл він сів, навпроти дружина Олена теж сіла, але раптом підхопилася, кажучи:
— Пробач, я телевізор для тебе включити забула, а ось газети свіжі тобі придбала.
— Не треба телевізора, газети теж мені не хочеться читати, все про одне і те саме у них, — Іван відповів щиро, — ти краще розкажи-як день суботній, завтрашній, хотіла б провести?
Зовсім сторопівши, Олена перепитала:
— А ти?
— Да два билета в театр по случаю для нас купил. Но днём, быть может, согласишься ты пройтись по магазинам. Раз нам театр придётся посетить, так надо в магазин зайти сначала и платье для театра для тебя достойное купить.
Трохи не бовкнув Іван заповітні слова: «сукню, гідну богині», зніяковів, на неї глянув і знову охнув. Перед ним сиділа за столом богиня. Обличчя її сяяло щастям, і очі блищали. Посмішка затаєна трішки питальною була.
«О Боже, как прекрасны всё-таки богини! А если хорошеет с каждым днём она, сумею ль я достойным быть богини? — думал Иван, и вдруг, как молния, его пронзила мысль: «Надо успеть! Успеть, пока богиня рядом. Надо просить её и умолять ребёнка от меня родить. Ребёнок будет от меня и от прекраснейшей богини».
— О чём задумался, Иван, или волненье вижу на твоем лице? — Елена спрашивала мужа.
А он сидел взволнованный, не зная, как сказать о сокровенном. И шутка ли — просить ребёнка у богини?! Такой подарок Бог ему не обещал. Не знал, как о своём желании сказать Иван, и встал, скатёрку теребя, и вымолвил, краснея:
— Не знаю… Можно ли… Но я… сказать хотел… Давно… Да, я хочу ребёнка от тебя, прекрасная богиня.
Она, Елена, к Ивану-мужу подошла. Из глаз, наполненных любовью, счастливая слеза на щёку алую скатилась. И на плечо Ивану руку положила, дыханьем жарким обожгла.
«Ах, ніч була! Ах, це ранок! Цей день! О, як прекрасне життя з богинею!» — думав Іван, другого онука на прогулянку одягаючи.
Володимир Мегре