- Ви - коваль?
Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь навіть здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відчинялися і хтось заходив усередину.
- А стукати не пробували? - грубо відповів він, злегка розлютившись і на себе, і на моторного клієнта.
- Стукати? Хм... Не пробувала, - відповів голос.
Василь схопив зі столу ганчір'я і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові одповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця.
Але слова так і залишилися десь у його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.
- Ви не могли б виправити мені косу? - жіночим, але злегка хриплуватим голосом запитала гостя.
- Все, так? Кінець? - відкинувши ганчірку кудись у кут, зітхнув коваль.
- Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, - відповіла Смерть.
- Логічно, - погодився Василь, - не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?
- Виправити косу, - терпляче повторила Смерть.
- А потім?
- А потім наточити, якщо це можливо.
Василь кинув погляд на косу. І справді, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.
- Це зрозуміло, - кивнув він, - а мені-то що робити? Молитися чи речі збирати? Я просто вперше, так би мовити...
- А-а-а-а... Ви про це, - плечі Смерті затряслися в беззвучному сміху, - ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Зможете?
- То я не помер? - непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.
- Вам видніше. Як ви себе почуваєте?
- Та ніби нормально.
- Немає нудоти, запаморочення, болю?
- Н-н-ні, - прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено вимовив коваль.
- У такому разі, вам нема про що турбуватися, - відповіла Смерть і простягнула йому косу.
Взявши її в руки, що моментально заклякли, Василь почав оглядати її з різних боків. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто сидітиме за спиною і чекатиме закінчення роботи, автоматично подовжувало термін щонайменше на кілька годин.
Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв до рук молоток.
- Ви це... Сідайте. Не будете ж ви стояти?! - вклавши у свій голос усю свою гостинність і доброзичливість, запропонував Василь.
Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну.
***
Робота добігала кінця. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку точило, подивився на свою гостю.
- Ви мені вибачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було занапащено стільки життів! Жодна зброя у світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.
Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі і роздивлялася інтер'єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в бік коваля.
- Що ви сказали? - тихо промовила вона.
- Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка...
- Зброя? Ви сказали зброя?
- Може я не так висловився, просто...
Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись із місця, за мить опинилася просто перед обличчям коваля. Краї капюшона злегка тремтіли.
- Як ти думаєш, скільки людей я вбила? - прошипіла вона крізь зуби.
- Я... Я не знаю, - опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.
- Відповідай! - Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, - скільки?
- Н-не знаю...
- Скільки? - викрикнула вона прямо в обличчя ковалю.
- Та звідки я знаю скільки їх було? - намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пропищав коваль.
Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
- Отже, ти не знаєш, скільки їх було? - тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, - а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш?
- Але... А як же?
- Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі чудово справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості й ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги.
А коли вам стає цього замало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найогидніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися!
Вам простіше звинуватити в усьому мене, - вона ненадовго замовкла, - ти знаєш, якою я була раніше? Я була вродливою дівчиною, я зустрічала душі людей із квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно... Подивися, що зі мною стало!
Останні слова вона вигукнула і, схопившись із лавки, скинула з голови капюшон.
Перед очима Василя постало, поцятковане зморшками, обличчя глибокої старої. Рідкісне сиве волосся висіло сплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені донизу, оголюючи нижні зуби, які кривими осколками визирали з-під губи.
Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі очі, які нічого не виражають, втупилися на коваля.
- Подивися, на кого я перетворилася! А знаєш чому? - вона зробила крок у бік Василя.
- Ні, - стиснувшись під її пильним поглядом, мотнув він головою.
- Звісно не знаєш, - усміхнулася вона, - це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших людей! Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричала від жаху...
Очі Смерті заблищали.
- Я поміняла свою прекрасну сукню на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене на монстра.
А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звісно, це ж так просто... - вона втупилася на коваля немигаючим поглядом, - я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей... Віддай мені мою косу, дурню!
Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть розвернулася і попрямувала до виходу з майстерні.
- Можна одне запитання? - почулося позаду.
- Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? - зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.
— Так.
- Дорога в рай... Вона вже давно заросла травою.
За матеріалами — factroom.ru
