Кожен з нас може залишити свій слід, своє спадщина... І це творення, а не страждання...
Один чоловік потрапив на Божий суд. Довго дивився на нього Бог і задумливо мовчав. Не витримав чоловік і запитав:
— Господи, що з часткою моєї? Чому ти мовчиш? Я ж заслужив царство небесне. Я страждав! — з гідністю заявив чоловік.
— А з яких це пір, — здивувався Бог, — страждання стали вважатися заслугою?
— Я носив волосяницю і вервие, — вперто хмурився людина. — Куштував висівки і сухий горох, не пив нічого, крім води, не торкався до жінок. Я виснажував своє тіло постом і молитвами...
— Ну і що? — зауважив Бог. — Я розумію, що ти страждав, але за що саме ти страждав?
— Во славу твою, — не роздумуючи, відповів чоловік.
— Гарненька ж у мене виходить слава! — усміхнувся сумно Господь. — Я, значить, морю людей голодом, змушую носити всяку дрантя і позбавляю радощів любові?
Навколо запанувала тиша. Бог все так само задумливо дивився на людину.
— Так що з моєю часткою? — нагадав про себе людина.
— Страждав, кажеш, — тихо промовив Бог. — Як тобі пояснити, щоб зрозумів? Ось, наприклад, тесляр, що був перед тобою. Він все життя будував будинки для людей, у спеку і холод, і голодував часом, і часто потрапляв собі по пальцях, через це і страждав. Але він все-таки будував будинки. І потім отримував свою чесно зароблену плату. А ти, виходить, все життя тільки й робив, що довбав собі молотком по пальцях.
Бог на мить замовк...
— А де ж побудовані будинки? Будинку де, я питаю?
