Як багато тих, з ким можна лягти в ліжко,
Як мало тих, з ким хочеться прокинутися...
И утром, расставаясь обернуться,
І помахати рукою, і посміхнутися,
І цілий день, хвилюючись, чекати звісток.
Як багато тих, з ким можна просто жити,
Пити вранці каву, говорити і сперечатися...
З ким можна їздити відпочивати на море,
И, как положено – и в радости, и в горе
Бути поруч... Але при цьому не любити...
Як мало тих, з ким хочеться мріяти!
Дивитися, як хмари рояться в небі,
Писати слова любові на перший сніг,
І думати лише про цю людину...
І щастя більшого не знати і не бажати.
Як мало тих, з ким можна помовчати,
Кто понимает с полуслова, с полувзгляда,
Кому не шкода рік за роком віддавати,
І за кого ти зможеш, як нагороду,
Будь-який біль, будь-яку кару прийняти...
Вот так и вьётся эта канитель –
Легко зустрічаються, без болю розлучаються...
Все тому, що багато тих, з ким можна лягти в ліжко.
И мало тех, с кем хочется проснуться.
Як багато тих, з ким можна лягти в ліжко,
Як мало тих, з ким хочеться прокинутися...
И жизнь плетёт нас, словно канитель,
Сдвигая, будто при гадании на блюдце.
Мы мечемся: работа… быт… дела…
Кто хочет слышать – всё же должен слушать,
А на бегу – заметишь лишь тела,
Остановитесь… чтоб увидеть душу.
Мы выбираем сердцем – по уму,
Порой боимся на улыбку – улыбнуться,
Но душу открываем лишь тому,
С которым и захочется проснуться…
Автор — Едуард Асадов
