Знаєш, як я тебе люблю?
Настав час спати, і маленький зайченя міцно вхопив великого зайця за довгі-довгі вуха. Він хотів точно знати, що великий заєць його слухає.
– Знаєш, як я тебе люблю?
– Звичайно, ні, малюк. Звідки мені знати?
– Я люблю тебе – ось як! – і зайченя розкинув лапи широко-широко.
Але у великого зайця лапи довші.
– А я тебе – ось як.
«Ух, як широко», – подумав зайченя.
– Тоді я люблю тебе – ось як! – і він потягнувся вгору з усіх сил.
– І тебе – ось як, – потягнувся за ним великий заєць.
«Ого, як високо, – подумав зайченя. – Мені б так!»
Тут зайченя здогадався: беркиць на передні лапи, а задніми вгору по стовбуру!
– Я люблю тебе до самих кінчиків задніх лап!
– І я тебе – до самих кінчиків твоїх лап, – підхопив його великий заєць і підкинув вгору.
– Ну, тоді... тоді... Знаєш, як я тебе люблю?... Ось так! – і зайченя застрибав-закувыркался по галявині.
– А я тебе – ось так, – усміхнувся великий заєць, та так підстрибнув, що дістав вухами до гілок!
«Оце стрибок! – подумав зайченя. – Якщо б я вмів так!».
– Я люблю тебе далеко-далеко по цій стежці, як від нас до самої річки!
– А я тебе – як через річку і по-о-о-он за ті пагорби...
«Як далеко-то», – сонно подумав зайченя. Йому більше нічого не приходило в голову.
Тут вгорі, над кущами, він побачив велике темне небо. Далі неба нічого не буває!
– Я люблю тебе до самої місяця, – шепнув зайченя, і закрив очі.
– Треба ж, як далеко... – Великий заєць поклав його на ліжко з листя.
Сам влаштувався поруч, поцілував його на ніч... і прошепотів йому у саме вухо:
– І я люблю тебе до самої місяця. До самої-самої місяця... і назад.
Автор — Сем Макбратни
