Наведу Вам клінічний приклад.
Чоловік 37 років, часто хворіє, має «букет» психосоматичних захворювань (виразкова хвороба шлунка, хронічний бронхіт, гепатохолецистит та ще щось), поступив до нас у клініку для оформлення групи інвалідності або повного лікування (такою була вимога начальства).
Одним з основних факторів, що викликали хворобу, було бажання не турбувати свою тривожну мати. Він, прийшовши додому, щодня о десятій вечора телефонував про те, що вже вдома. Були й ще деякі, здавалося б, безневинні вимоги. Доля їх розвела по різних містах. Безглуздість цього правила скоро стала заважати його життя. Телефон іноді не працював, і він змушений був тікати на переговорний пункт, який знаходився далеко від дому, щоб сказати мамі, що вже прийшов додому. Як‑то його побили, коли він повертався після такого дзвінка. Не дзвонити він не міг. Мама при затримці посилала телеграму‑блискавку.
Перша дружина не витримала і пішла від нього. Друга теж радості від такої синівської любові не відчувала. У сім'ї склалася напружена обстановка.
На виробництві через переживання матері він відмовлявся від деяких відряджень, які таїли в собі елементи небезпеки. Він почав хворіти. З'явився «привід» відмовлятися від деяких доручень. Працівник він був тямущий.
Як‑то він висунув одну ідею і сформував групу для її реалізації. Співробітники затримувалися допізна в лабораторії, де не було телефону з міжміським зв'язком. Це повторювалося доволі часто, але він змушений був йти, щоб зателефонувати матері з дому в 10 вечора. Незабаром його з групи виключили. Робота була настільки цінною, що отримала Державну премію.
Про його переживання можна не розповідати. Думаю, що ці хвилювання здоров'я не додавали.
До речі, одним з істотних моментів в його лікуванні був розрив невротичної зчіпки мати–син. Мама тепер знала, що, якщо йде дзвінок від сина в 10 вечора, він сповіщає про великій біді.
