Психолог Олена Воробйова зазначає, що найчастіше до неї звертаються люди, народжені в 70х-80х роках минулого століття. В процесі роботи виявляється там досить багато травматичного матеріалу, що називається, родом з дитинства. Більш того, у всіх цих дитячих травм і історій є щось спільне. Ці люди жили в Радянському Союзі, а тоді виховували не тільки батьки, але і держава.
Зауважимо: якщо ви вважаєте, що у вас було прекрасне радянське дитинство, значить, ця стаття не для вас:)
Отже, які ж виховні моменти могли так поранити дитину, що ріс в СРСР?
Виховання соромом
Воістину сором був одним з найголовніших інструментів з вирощування «Людини». До нього вдавалися і батьки, і вчителі, і навіть друзі/однокласники. І добре б соромили за дійсно серйозний проступок, так же ж ні. Цей спосіб використали при будь-якому зручному випадку, щоб керувати поведінкою дитини.
Люди, яким зараз далеко за 30, досі згадують свій жах і ганьба, коли за якусь провину у дитячому садку їх ставили на підвіконня. Голими. Щоб не тільки вся група бачила, але і перехожі на вулиці. Що відбувається з дитиною в цей момент? Йому дуже страшно, він відчуває себе приниженим і беззахисним. Найбільше на світі він хоче провалитися крізь землю.
І найцікавіше, що від подібних уявлень травмувався не тільки покараний дитина, але й ті діти, які це спостерігали.
Чомусь вважалося, що якщо соромити і принижувати дитину, то він виросте прекрасною людиною і корисним членом суспільства. Насправді ж через пережитих емоцій пізнавальні і розумові процеси дитини блокуються, тому навряд чи він зможе винести урок з цієї ситуації.
Така дитина виростає з відчуттям, що він жахливо поганий і немає йому місця в суспільстві.
Виховання насильством
В СРСР було не особливо важливо, чого там дитина хоче. Партія сказала треба...
Нерідко дітей карали паском, шлангом від пральної машини, всім, що під руку підвернеться. У багатьох сім'ях фізичне насильство не відставало за рейтингом від сорому і вважалося не менш ефективною мірою.
К счастью, рукоприкладство познали далеко не все дети СССР, но с психологическим насилием знаком, пожалуй, каждый ребенок. Тогда же были весьма популярны принципы «Не можешь – научим, не хочешь – заставим» и «Нет слова “не хочу”, есть слово “надо”». Однажды мне написала женщина за пятьдесят и рассказала, что она всю жизнь жила для кого-то (для детей, для мужа, для партии), а теперь осталась одна и совершенно не знает для чего ей жить. Пока она занималась чужими делами, своя-то жизнь прошла, а в ней ничего — ни радости, ни фундамента. У нее состояние близкое к депрессии и совсем-совсем невеселые мысли.
А ще історії з того ж дитячого садка про «не вийдеш з-за столу, поки не доїси». Пам'ятаєте таке? Всі пішли гуляти або на тиху годину, а дитина сидить над своєю тарілкою і поливає її крокодилячими сльозами. Деякі вихователі ніби змагалися за право самого жорстокого садиста — вони вивалювали вміст тарілки з другим в суп, та ще й зверху приправляли компотом. І примушували їсти.
У дитини блювотний рефлекс, але це нікого не хвилює. Адже він повинен, у них, мовляв, режим і розпорядок. В СРСР звичайним явищем було те, що насильство ховалося під високими ідеалами, а дисципліна була дорожче людської гідності. І таких прикладів маса.
Не було емоційного зв'язку з дитиною
Якщо поруч не було бабусь, готових сидіти з малолітніми дітьми, то діти дуже рано віддавали в ясла і сад. А перші роки життя надзвичайно важливі для формування здорової прихильності. Та й взагалі, саме в цей період закладається фундамент особистості дитини. Часто із-за відсутності поруч надійної фігури піклується дорослого, радянські діти отримували травми розвитку (або так звані інфантильні травми), які і потім наздоганяють людей у дорослому житті.
Та й в цілому нерідкі випадки, коли до дітей ставилися дуже функціонально. Виконав обов'язки, приніс п'ятірку — молодець. Не виконав і не приніс — покарають.
Тут не до сентиментів. З одного боку, батьки були зайняті виживанням. А з іншого — у них самих повно травм і зовсім немає ресурсу, щоб будувати з дитиною емоційно теплі, близькі стосунки. Але дитині від цього не легше.
Та й взагалі, емоції були нібито під замком. Їх не можна було сильно проявляти: ні радіти, ні сумувати. А деякі почуття були взагалі заборонені. Наприклад, за прояв заздрості, образи чи гніву могло і прилетіти. А про те, що плакати не варто, особливо хлопчикам — нам з вами добре відомо.
Але ж ці почуття не випалити розпеченим залізом, від них неможливо відмовитися зусиллям волі. І вже якщо зловив себе на тому, що їх відчуваєш, то залишається тільки ненавидіти себе за слабкість...
За матеріалами: Олена Воробйова
