Ось як ми втрачаємо наших дітей...
Забирала сьогодні Саню зі школи. Поки чекала, мимоволі слухала розмову — мама якоїсь дівчинки спілкувалася з вчителькою. Дівчинка повільно одягалася неподалік. Вчителька дівчинкою була незадоволена.
Відволікається, не любить математику, ручки втрачає, весь час стрибає, скільки можна стрибати, адже це школа, не дитячий сад. Мама слухала вчительку і испепеляюще дивилася на дочку.
— Чуєш? Аріна, ти чуєш? Підійди до нас!
Аріна у цей час понуро натягала на себе бузковий комбінезон. Потім вона довго боролася з шапкою, сменкой, лямками портфеля, і нарешті знехотя підійшла ближче.
— Ти зрозуміла про що ми говорили? Ти погано поводишся. Мені доведеться розповісти все татові.
Дівчинка мовчки вивчала свої чоботи. Вони теж були бузковими, як і комбінезон.
— Тато може прийти в школу, я сама йому все розповім, — зауважила вчителька.
— Чудово! Аріна, ти чуєш? Завтра тато прийде в школу! — переможно закінчила мама.
Аріна продовжувала вивчати чоботи. Вона стояла навпроти матері і вчительки — одна.
Вони удвох, з іншого боку. Навпаки. Білі проти червоних. Або навпаки.
В цій конкретній ситуації я взагалі ніхто. Я не знаю ні маму, ні дівчинку, ні вчительку. Ні тим паче тата, якого зібралися завтра пригнати в школу.
Але я знаю одне! В той момент, коли ти об'єднався з кимось проти своєї дитини, нехай навіть на хвилинку, нехай по дрібниці, нехай по праведному приводу. В цей момент ти його — дитини — втрачаєш.
Не можна грати на протилежній стороні.
Ніколи. Навіть якщо дитина тисячу разів не правий. Якщо ви на одній стороні — то це ваша проблема. І ви разом будете її вирішувати. Інакше він залишається один.
Все, що потрібно в цей момент — стати на бік дитини. Навіть просто фізично. Зробити крок і перенести своє обурене тіло на іншу сторону. Встати поруч. Не навпаки, а поруч. Всі!
Ми — разом.
Так, Х'юстон, у нас проблеми. Ми втрачаємо ручки і не любимо математику. І стрибаємо. Х'юстон, ти Х'юстон або скаковий кінь, ну скільки можна стрибати?
Але ми — разом. І ми — в бузковому.
Автор: Світлана Багиян
