Про дивне прагнення добровільно довести себе до страшної втоми, а потім гордо демонструвати оточуючим її, як прапор...
Зінаїда Андріївна, наприклад, завжди миє підлоги в дивній, неприродною з точки зору анатомії пози попою догори, без швабри, незважаючи на хворі суглоби. Запитаєш: навіщо? Відповість: шваброю миють тільки ледарки. Вона не така. Вона зазнає. При цих словах на обличчі жінки проступає гордість: мовляв, оцініть мій подвиг, мою жертовність.
Світлана Василівна займає гарну посаду, і могла б легко собі дозволити відпочинок в будь-якій точці планети. Однак після роботи за звичкою направляється з чоловіком полоти грядки. Там вони щорічно вирощують навіщо-то картоплю, огірки, помідори і радикуліт. Для чого їм це копійчаний урожай укупі з зірваною спиною?
Ніхто не знає, раціонально пояснити не може, проте в глибині душі Світлана Василівна вважає людей, які відмовилися від подібних дачних «радостей», пропащими ледарями-дармоїдами, а себе — працьовитої бджілкою.
Діловод Фаїна Петрівна вже більше 30 років тягне на собі чоловіка-алкоголіка. Ні, звичайно, алкоголіком він став не відразу. Спочатку був розвеселим любителем випити, потім — невдалим бізнесменом, знімає стрес і вживають «з устатку», і тільки останні роки переродився в класичного алкаша, створює дружині борги і прикрашає її тіло тумаками.
Але Фаїна мужньо терпить, розповідаючи всім, хто хоче слухати, про свої подвиги. Ореол страдниці здається їй гідним, романтичним і навіть вигідно виділяють її з натовпу інших жінок.
Я навела лише декілька прикладів, хоча ім'я цим жінкам — легіон. Мучиться на карачках Зінаїда Андріївна, крекче на дачі рак Світлана Василівна, тягне з рюмочної на собі алкаша Фаїна Петрівна, забороняє користуватися памперсами, забезпечуючи молодятам безсонні ночі, свекруха Олена Сергіївна. Терпить нецікаву роботу з маленькою зарплатою спеціаліст Юля, пре на собі сумки у в'язницю до коханого, який написав їй по оголошенню в інтернеті, Марина.
Повітря навколо ніби просякнутий дурною, недолугої жертовністю, мазохізмом і звичкою терпіти, які буквально вбивали в голови поколінням жінок. Нескінченні казки про те, що терпіння — це чеснота, страждання — обов'язкова і почесна частина життя цієї жінки, і «не задовбали — не мати» — це дуже істотна частина нашої культури, від якої нікуди не дітися.
Кому потрібні ці надривні, втомлені потуги, це концентроване страждання і самокатування? Чоловікам? Дітям? Колегам? Так більшості із них буде тільки легше, якщо в мами руки перестане рости статева ганчірка, губка або садові ножиці.
Скільки б вони могли зробити, ось такі побутові мазохістки мимоволі, роками містять себе в чорному тілі, не приходять в себе від втоми, не бажають відпочивати і відвідувати лікарів...
Їх би енергію — та в мирне русло... Але ні. Ходять з прирослої до рук ганчіркою або губкою, борються з пилом, нервують через плями на комоді... А життя, між тим, протікає між їх скорченими втомою пальцями, й тече вона, на жаль, тільки в одному напрямку...
Автор: Морена Морана
Ілюстрація: Норман Роквелл
