Короткий, але такий дивний текст про трансформації подяки та усвідомленні материнського праці...
Якщо в родзал приходить народжувати жінка одна, без партнера, то я завжди її питаю — кому ми будемо першому дзвонити, коли народиться дитина?
На початку пологів, жінка відповідає — ну, звичайно ж, чоловікові, кому ще?
А от після пологів...
Майже всі молоді мами набирали номер телефону... своїх мам!
Ось така дивна трансформація важливості, подяки та усвідомлення материнського праці після народження дитини.
Десь стоїть і дивиться на досвітній місто чиясь мама.
Вона ще не схожа на бабусю. Молода, струнка, з модною стрижкою і з безліччю ідей та планів щодо їх реалізації...
А може не молода, з сріблястим волоссям, великими натрудженими руками і горбиками синіх венозних вузлів на набряклих ногах...
Але вони однаково щурят сльозяться очі і, зі словами молитви, гіпнотизують поглядом телефонну трубку.
І тут лунає дзвінок!
І провалюється серце кудись вниз...
І вони ще не встигають піднести телефон до вуха, але вже чують несподіваний і такий довгоочікуваний гучний крик новонародженого в телефонній трубці.
От люблю я саме таке!
Не стандартні слова про те, що пологи вже відбулися.
А саме так — перше «здрастуй» від новонародженого рідної бабусі.
А я тримаю телефон на гучний зв'язок, коли малюк кричить, і відчуваю себе причетною до цієї вселенської радості.
І намагаюся не думати про те, що можна бути причетною не лише до радості. Така лікарська професія.
І сподіваюся, що моя власна молитва мені допоможе.
«Прошу, не відчувай мене на моїй зміні...
Прошу, не випробовуй інших через мої руки...
Прошу, підказуй мені через мою лікарську інтуїцію...
А якщо раптом...
То дай нам сили пережити це і залишитися мудрими людьми, щоб жити і працювати далі...»
Автор: Наталія Яремчук
Ілюстрація: Claudia Tremblay
