Щоб стати людиною...
Одного разу плакала в храмі жінка: мати у неї вже зовсім з розуму вижила, під себе ходила, а потім по стінці малювала, як дитина. «Втомилася, — каже, — від неї, довела мене до сказу! І вже не знаю, як це у мене вийшло, але я вдарила її, батюшка, а в ніч вона у мене померла. Як ніби спеціально все було підлаштовано». Не хочу нікого засуджувати, доглядати за хворими родичами — це хрест.
І в той же час все, що Господь нам посилає, посилає для нашої ж користі. Адже нам треба так життя прожити, щоб на виході людиною стати. А для цього потрібно спершу у собі Кощія перемогти, а потім вже жаб'ячу шкурку палити. А це непросто. Ось людина кається перед смертю, плаче, говорить, що жалкує про гріхи минулого, але цього мало. Хіба станеш людиною, не подолавши в собі гріх, хіба навчишся чого-небудь без багатьох праць? Подвиг потрібен. Рай і пекло починаються на землі.
Доглядаючи за старими та немічними, ми, перш за все, самі стаємо сильними, терплячими, милосердними, самовідданими. А якщо почнемо підрізати старих і хворих, то й не помітимо, як все це душогубство на потік поставимо. В кого ж тоді перетворимося? Подивіться, реклама нам вдовблює: живи для задоволення. Але хіба мета життя тільки в кайф? Тоді ідеал — це наркоман очі під лоб. Життя — річ вкрай жорстка. З неї все більше йдуть здатність співпереживати, жертвувати чимось значним для себе. Ми надто звикли до зручностей. Мені здається, коли прийде антихрист, йому буде досить вимкнути в будинках світло і воду, і ми на колінах до нього поползем.
...Прийшов до однієї жінки, її старенька мама вже десять місяців лежала, зовсім впала в дитинство. Весь цей час її дочка кожен день після роботи бігла в будинок матері прибирати, прати, годувати, підмивати, а потім додому — там сім'я. І так всі десять місяців без вихідних. Я запитав її: «А чому б тобі не здати мати в будинок престарілих? Здаси — і жодних турбот». «Що ти кажеш, отче, це ж моя мати, скільки часу вона за мною ходила, як же я її зараз зраджу?» Через кілька днів бабусі не стало. Пишу і згадую розмову з цією жінкою, її стомлені очі, натруджені руки з набряклими вузликами вен. Час минув, але досі, коли згадую нашу зустріч, у мене не зникає бажання, що виникло тоді, — вклонитися і поцілувати ці руки.
Автор: Олександр Дяченко
