Хоч про кохання, хоч про болі треба говорити...
Мій дід не був добрим. Напевно, я толком і не знаю, яким він був. Мовчазний. Розчищає сніг у дворі... Несе в кухню відро з вугіллям... Рубає дрова... Чистить в сараї у корови... Чухає кабана і говорить з ним, як з найкращим другом... Веде на луг теля... Чи палить у відкритій печі, дивлячись на вогонь. Ще ввечері він включав транзистор — послухати про погоду. Ось, мабуть, і все, що згадується. Ні розмов. Ні обнімашек. І це не тільки зі мною. Так було і з іншими онуками. Навіть зі своєю дружиною, з моєю бабусею, яку ми всі дуже любили, він говорив коротко і сухо.
Коли бабуся захворіла, дід мовчки відвів корову на м'ясокомбінат. У будинок до бабусі не заходив. Мешкав у літній кухні, де і до цього жив вже не знаю скільки років. Але коли бабуся померла... Коли у двір внесли й поставили на два табурети труну...
Дід вийшов з столярки, де набрав у чисту наволочку дрібних сухих тирси... Підійшов з цієї подушкою до гробу... Нахилився... І я побачив, як він гірко плаче. Плакав... і раптом заговорив зі своєю Наталкою. Щось говорив їй, говорив, говорив... Її ще не було в гробі, але він їй так довго з риданнями щось розповідав.
На похоронах і поминках мовчав. Як кам'яний. Мовчав і після. А потім я привіз фотографії. Фотографував похорон, щоб залишилася пам'ять... І дід з цими фотографіями розмовляв. Коли думав, що ми його не бачимо і не чуємо. Частіше ночами. Ночами безперервно.
Ми не знали, як до цього ставитися. Ну, любить людей. Сумує. Час мало б допомогти. Ми відволікали, а він у такі хвилини відвертався і мовчки чекав, поки ми вийдемо, щоб знову говорити з нею.
Тільки зараз, коли я вже сам дід своїм онукам, я розумію, що бачив тоді не просто велику, раптом відкрилася нам, любов. Це була величезна трагедія. Недомовленості... Мовчання... Чогось такого, що ми потім самі собі ніколи пробачити не може. Від чого розривається серце, коли сказати вже нікому.
Гордість. Яка безмежна це біда. Самий страшний гріх! Початок, основа, вузол всіх гріхів. Гріх, який примудряється жити навіть у церкві. Який сковує тебе. Стискає твоє горло. Заклеює скотчем твій рот. Тобі треба б сказати, а ти... Ти мовчки отворачиваешься і йдеш. Від проблеми... Від одного... Від закоханості... Від любові... Від ганьби... Від дружини і дітей! Дві людини, яким потрібно було всього лише почати розмову, повертаються один до одного спиною...
Віддаляються... Леденеют. І плачуть ночами, коли ніхто не бачить і не чує. Десятиліттями!
Майже без сну мій дід говорив зі своєю Наталкою ще півроку. Поки сам не помер. Ліг у землю поруч з нею. Не знаю, що він їй розповідав. Але зараз... Я розумію, як багато гарного за прожиті вже 35 років я не сказав своїй дружині. Нашим дітям... Важливого! Головного! Всі жарти... Прибауточки... Легковажності... А час іде. Їм, може, вже й не потрібні мої слова. Не сказав і не сказав, самі, мовляв, здогадуємося. Але здогадки — це не те. Зовсім не те!
Хоч про кохання, хоч про болі треба говорити. Не ховати! Гордість все навколо себе покриває темрявою. І хороше, і погане. Гордість — це і є сама темрява. Не плутайте її з гідністю. Всі навколо говорять, що якщо тебе ображають, принижують, треба, мовляв, берегти свою гордість, не дозволяти себе топтати. Але не про це мова. Гідність — це гідність. Воно повинно бути в кожному з нас. А ось гордість... Це зовсім інше. Вона нікого не підносить. Нікому не допомагає. Вона руйнує. Спопеляє і чорнить твою душу.
Можеш мовчати про своє таємне скільки хочеш. Можеш сміятися і радіти зло всім і всьому. Можеш до кінця днів не показувати своїх слабкостей». Але одного разу... Бог знищить тебе! Хоч за життя, хоч після смерті. Тоді страшним болем стане те, що не сказав... Ті, кого не обняв... Кого не пробачив і з ким не попрощався... Вселенської болем у твоєму серці! Ось що гордість робить з людиною. Вона веде його в пекло. Він плаче, кається... Говорить, говорить і говорить... Добре, якщо ще при житті може все це сказати. А якщо ні?
Благаю вас... Говорите! Не збирайте всередині себе. Погане забудь. Гарне віддай. І день, коли гарний з себе ти не віддав рідному або чужій людині, ти прожив даремно. Даремно! Темрява вкрала у тебе цей день. Він і там, на Небі, в книзі життя, буде у тебе чорним прочерком. Просто відкрий свою темницю. Впусти в неї світло. Відчуєш, як відразу стане легше. Радісніше. Щасливішим. Тобі і всім навколо тебе...
Автор: Сергій Мирний
