Ми не знаємо чужої долі цілком...
Ніколи не проси чужої долі. Заздрити — гріх. А порівнювати і просити чужу долю — несусвітня дурість. Разом з долею дається і приречення.
Але одна жінка про це не знала. Заздрити — страшний гріх! Вона і не заздрила. Вона просто хотіла таку ж долю, як у Світи. Мріяла про неї.
Фатіма народилася в бідній родині у грубих і жорстоких людей. Потім батько помер і прийшла злидні. Побої, погана їжа, за молодшими дітьми треба доглядати... А Світові любили батьки, порошинки здували, її дім — повна чаша.
І потім Фатімі було важко жити. Чоловік теж бідний, робоча людина, простий. А Аміра вийшла по любові за забезпеченого юнака. У Фатіми діти хворіли часто, у Світи — росли міцними. Одягнена Аміра була розкішно. І сяяли її діамантові сережки, а в квітучому саду співали птахи, ось так!
І прекрасний будинок побудували Аміра і її чоловік. Всі родичі їм допомагали! Аміра їздила на прекрасною машині, красива і кохана...
Одного разу Фатіма йшла по доріжці, несла важкі відра з водою. Поруч малюк шкандибав, тримався за спідницю. Йде і плаче. А Фатіма в розумі вважає, як розтягнути гроші на їжу та одяг дітям.
Як добре було б мати таку ж долю, як у Світи!
І Фатіма почала благати ревно, звертаючись до Всевишнього: «пошли мені таку ж долю, як у Світи! Дитинство і юність вже не повернути, але хоч зараз пішли мені таку ж долю!», — так вона подумки вигукнула і навіть заплакала, як її дитина.
І тут же на доріжці зустріла сусідку. Дуже сумну. Сусідка сказала: «таке горе! Знаєш, у нашій Світи знайшли невиліковну пухлину в голові. Нічого не можна зробити. Воістину, зла доля у Світи!».
Фатіма похолодела. Кинула відра, взяла дитину на руки і притиснула до себе. Стоїть і дивиться на сонце, на зелені дерева, на знайому вулицю. І молить Всевишнього не давати їй таку ж долю, як у Світи. Своя є. І треба її проживати і покращувати. І дякувати за те, що є.
У кожного своя доля і своє призначення. І ми не знаємо чужої долі цілком, — треба нести свої відра. І йти по своїй доріжці в свій дім...
Автор: Кір'янова Анна
