Одного разу ми розмовляли з моїм терапевтом про те, що треба терпіти, а звідки треба йти. І він мені сказав дуже триггерную для мене фразу: «Не хочу». Це цілком достатній аргумент для того, щоб закінчити що-то.
У цей момент у моїй голові пронеслися одночасно тисячі голосів навперебій. Одні з них зверталися до почуття обов'язку: «Хочеш – не хочеш, а повинна!» Інші докоряли у безпечності: «Мало чого ти не хочеш, бач яка». Треті просто кричали: «Так не можна!» Звичайно, якщо говорити про такі дрібниці, як відмова від їжі в гостях, «не хочу, спасибі», відмова від пропозицій друзів, які запрошують куди-небудь, то, загалом-то, не страшно.
Але якщо «не хочу» відбувається у відносинах? Воно нічим не обґрунтовано. Просто не хочу більше. Без причин. Людина про тебе дбає, кохає тебе, а ти «не хочу».
Якщо «не хочу» стосується роботи? Хорошої роботи, де чудово платять і є перспективи?
Мене замкнуло, і я пішла додому.
Я дістала з себе всі свої «не хочу» і крім цього дістала «не хочу» з життя своїх друзів і почала розкладати їх по складовим. Це були звичайні «не хочу». Просто не хочу. Просто відторгнення. Мені згадалося багато історій з життя, і «не хочу» вже зрівнялася з «треба» на вагах.
Моя давня дуже гарна подруга, будучи юною дівчиною, вирушила на весілля друзів сім'ї. На неї звернув увагу перспективний чоловік значно старше. Доглядав за нею весь вечір, знайомився з її батьками. Вона повернулася з весілля і все розповіла нам. І ми, звичайно, її запитали:
– Ще підеш з ним на побачення?
– Ой, ні, звичайно, я зовсім не хочу...
– Але він же симпатичний, успішний, культурний і батькам твоїм сподобався...
– Та я просто не хочу!
Але батьки її ламали і вмовляли. Вона знехотя пішла на друге побачення, на третє. І потім під вінець. У підсумку: перша дитина – інвалід, другий – з синдромом гіперактивності. Минуло 13 років, а вона досі шукає будь-яку можливість вислизнути з дому, знайти роботу з великим завантаженням, лише б не бачитися з чоловіком.
Таких історій я згадала багато. Згадала свій перший шлюб, як ридала в загсі.
Щире, необґрунтоване «не хочу» – це завжди передчуття, яке говорить: «Не ходи туди – голову складеш!» – ну або, принаймні, «отримаєш звіздюлєй».
Хочу – це завжди про те, на що дається енергія. Під «хочу» приходить потенціал, сила від Всесвіту і благословення на виконання. Дієслово «хотіти» за припущеннями етимологів походить від прадавнього кореня, що означає «привласнювати, робити своїм». Етимологи дружно називають спорідненими дієслова: хотіти, хитить, хапати, сватати. Ми хочемо привласнити те, що хочемо, зробити частиною себе, наповнитися цим.
Але під «не хочу» не приходить енергія. Свої «не хочу» ми тягнемо на власних ресурсах, ми не хочемо це схопити і зробити своїм, саме тому так важко робити те, що не хочеться.
Нам страшно подивитися в свої «не хочу».
«Раптом я більше не хочу дітей?»
Або: «Не хочу жити з чоловіком?»
Або: «Не хочу великих грошей?»
Або: «Може, я не хочу жити в цій країні, а тут вже все схоплено...»
"Раптом, мої "не хочу" зруйнують наявну життя?"
Можливо, так і буде. Але також можливо, що наявна життя з часом зруйнує вас. А ще можливо, що ваші «не хочу» допоможуть вам чесно переглянути своє життя. Вибрати для неї найкраще, побудувати з цим же чоловіком інші відносини, які ви хочете. Знайти роботу, від якої хвилюється ваше серце, і будиночок в такій країні і такому місці, що кожен день будете говорити слова подяки Богу.
Іноді саме «не хочу» показує нам, як жити далі...
Автор: Юлія Мангалів
