Прокинулась сьогодні з думкою, що вік «50+» — це ще не вік свободи. Слухаю клієнток, спостерігаю за приятельками, читаю стрічку і розумію, що це ще не вік звільнення. Ще багато загонів на тему: «як я виглядаю», «що про мене подумають», «пристойно в моєму віці», «чи можу я собі дозволити» тощо.
Нещодавно почула від жінки шістдесяти чотирьох років, що вона нарешті може спілкуватися з тими, з ким хоче, і підтримувати відносини тільки з тими, хто їй цікавий. Шістдесят чотири, Карл!
В цьому сенсі я хочу дожити до сімдесяти і подивитися, що там, як я там буду себе почувати й усвідомлювати. Мені не дуже подобається, що старіє тіло, хоча і це відбувається у всіх по-різному. Але раптом там на це вже наплювати? Може, там настає справжня свобода духу? Так, не у всіх, у деяких тільки маразм настає. Але у тих, хто усвідомлює себе, може, настає час справжньої свободи — свободи від забобонів, від догм, батьківських та громадських сценаріїв, законів моди і стилю? Може, ти сама стаєш і стилем, і правилами?
Багато злобствующих і засуджують коментарів традиційно під текстами про Аллі Пугачовій і Бріджит Макрон. Звичайно, з-за власних страхів старості, смерті і обмеженого мислення. Я от думаю, адже ми не знаємо, як думається і відчувається звідти. А вже тим більше, цього не зрозуміти, дивлячись туди з тридцяти років — в цьому віці, куди не ткнися, всюди решітка з чужих переконань.
Ймовірно, там у віці «за...» життя бачиться зовсім інакше. І можна дозволити собі і любов, і секс, і взагалі все, що хочеш: і кольорові панчохи, і коротку спідницю, і косуху під «Металліку». Навіть дітей можна дозволити, хоч приймалень, хоч від сурогатних матерів, якщо знаєш, що буде кому доростити.
Коли не фантазуєш, а напевно знаєш, що щастя — не прокинутися знаменитим, а просто прокинутися, життя видається зовсім інакше. Все зовнішнє і поверхневе втрачає значимість. Життя і смерть. Ніщо інше не важливо. І тоді вже жити хочеться по-справжньому і максимально насичено в кожну хвилину кожного дня — з тим, з ким хочеться, і так, як хочеться.
А ще мені цікаво, якщо після сімдесяти Господь відміряє ще років двадцять-тридцять... Ви можете уявити, чим займете цей час? Я — поки що ні, цікаво було б дослідити.
Автор: Лілія Ахремчик
