У однієї жінки зацвів кактус. Ніщо не віщувало. Чотири роки стирчав на підвіконні, схожий на похмурого і неголеного похмільного двірника — і на тобі. А деякі вважають її злісної бездушної стервом. Неправда ваша. У злісних бездушних стерв кактуси не цвітуть.
І в думах про кактусі вона оттоптала ноги похмурому чоловікові в метро, але не злетіла ображено (а якщо ви такий пан, то на таксі їздити треба!), а посміхнулася:
— Не гнівайтесь, заради бога, не можу ні за що вхопитися, хочете — наступіть мені на ногу, будемо квити.
І похмурий чоловік проковтнув те, що вже збирався було озвучити. А потім вийшов на своїй станції і замість того, щоб обізвати тупий коровою запутавшуюся зі здачею киоскершу, сказав їй:
— Нічого страшного, перерахуйте ще раз, я з ранку теж не сильний в арифметиці.
А кіоскерка віддала за просто так два старих журналу і цілу купу старих газет одному дядькові, який, видно, дуже любив читати, але кожен день купував лише одну газету, подешевше. Взагалі-то, нераспроданное належало списувати, але є методи обходу.
А задоволений дідусь пішов додому з оберемком преси. І, зустрівши сусідку з верхнього поверху, не вчинив їй щоденний скандал (ваша дитина топочет по квартирі, як кінь, виховувати треба!), а подивився і здивувався:
— Як ваша донька виросла-то... Ось не розумію, на кого схожа більше на вас або на чоловіка? Красуня буде, у мене очей досвідчене.
А сусідка відвела дитину в садок і примчала на роботу. І не обгавкала безглузду бабцю, записавшуюся до невропатолога на вчора і прийшла сьогодні, а сказала:
— Да ладно вам засмучуватися, і я забуваю. Ви посидьте, а я запитаю у лікаря, раптом він зможе вас прийняти.
А бабця не стала загрожувати скаргами у всі інстанції аж до Страсбурзького суду з прав людини, вимагаючи у лікаря виписати дуже дієве, недороге і ще не придумане ліки, щоб прийняв — і все, як двадцять років тому, а зітхнула:
— Я ж не зовсім з розуму вижила, розумію, що старість не лікується, ви мене, доктор, вибачте, таскаюсь до вас, як на роботу.
А доктор їхав ввечері додому, згадав бабку і пошкодував її, і подумав, що життя, чорт її забирай, летить повз, повз, і зупинився біля супермаркету, купив букет якийсь безглуздий і торт з хижого вигляду кремовими квітами. І поїхав потім зовсім в іншу сторону.
— Ну що ми всі, як діти в пісочниці пасочки ділимо, ось я тобі купив торт, тільки я на нього портфель поклав ненавмисно, але це ж нічого, на смакові якості не впливає. І квіти купив, правда, їх теж портфелем притиснуло, пом'ялися, може, відійдуть?
— Відійдуть, — сказала жінка, — ми їх реанімуємо. Ти тільки уяви, я сьогодні прокинулася, дивлюся — а у мене кактус розцвів, бачиш?
Автор — Наталія Хвиляста
Ілюстрація — Марія Камінська
