— Люба, у мене до тебе прохання, — Бог зупинився, зліз з велосипеда і зняв окуляри. Очі у нього були добрі, але після всіх колотнеч в моєму житті, я не знала, чого ще від нього чекати. Я продовжувала дивитися на нього, а він спокійно пив воду. – Важкий подъемчик був, але зате який вид!
— Що за прохання?
— Так, прохання. Мені треба зайнятися серйозними справами, ти б не могла пожити місяць чисто для себе, з любов'ю до себе, з задоволенням. Зайнятися тим, що тобі подобається, нічого не просити, нічого не планувати і не чекати? Так, ніби мене немає.
— Але ти ж є, — я доторкнулася вказівним пальцем до Бога.
— Звідки ти знаєш? Звідки ти знаєш, хто я насправді? Може, я – плід твоєї уяви, може, я просто твій внутрішній голос, інтуїція, яку ти олицетворила.
— У вигляді сорокарічного чоловіка, який обожнює лофери?
Бог расхохоталася.
— Люди звикли, що я – є. Що можна завжди сказати «Господи, прости», і ніби як не було гидот. А потім забувається, і знову ллється сморід з нього, тому що завжди можна сказати «Господи, прости».
А якщо що не так – «Це все через тебе, Господи!». А якщо лінь, то «Зроби, Господи, і я більше ні про що не попрошу!». Коли ви навчитеся жити так, ніби мене немає?
— Ніби тебе немає? – я розгубилася. Було відчуття, що у мене відбирають землю з-під ніг, і я починаю провалюватися незрозуміло куди.
— Наче ти і є Бог. Мила, всього місяць. Поживи для себе всього 30 днів. Ти хочеш, щоб хтось полюбив тебе на все життя, а при цьому не можеш полюбити сама себе навіть на місяць.
— Цілий місяць...
— Всього місяць. Всього місяць. Час пролетить швидко, а я привезу тобі гарний магнітик.
Тамріко Шоли — «Коли Бог загадує бажання»
