Історії любові — вони такі різні, але завжди залишають свій слід у наших долях...
На початку 60-х років майбутнього письменника за неуспішність відрахували з Ленінградського університету і «забрили» в армію. 21-річний Сергій висадився з поїзда на станції Чиньяворык, потім три години трусився у вантажівці, ще два йшов пішки по вузенькій стежці до табірних воріт. Колишньому студенту належало охороняти кримінальників. Тут «билися заточеними рашпилями, їли собак, ...ґвалтували кіз... вбили за пачку чаю» (Довлатов, повість «Зона»). І тут же Довлатов пережив одне із самих світлих почуттів у своєму житті. Фото студентки Світлани Меньшикова він побачив у газеті «Молодь Півночі».
«Я виграла чемпіонат Комі з легкої атлетики, — розповідає Світлана Дмитрівна. — Фотограф «зловив» мене на п'єдесталі». Лист Довлатова обрушилося на неї як сніг на голову, невідомий гарний почерк: «...В газету з вашою фотографією були загорнуті мої тренувальні рукавички боксерські). Кожен раз, коли я брався за них, думав, що треба б дівчину цю чудову розшукати. Мій приятель сказав, що у нього є в Сиктивкарі знайома і вона може знати вашу адресу...»
Лист прийшов на адресу педінституту, де навчалася Світлана. На це послання дівчина не відповіла і на друге теж. У третьому Довлатов надіслав свої вірші:
Я все ще твоїм мовчанням
пов'язаний,
Я все ще немислимо і свято
Останню надією
дорожу...
Над усім, що в світі підлість
і брехня,
Над суєтою і складністю миттєвостей
Я шлю тобі безрадісно і вірно
Останнє моє мовчання...
Ці рядки вона не змогла залишити без відповіді. Зав'язалася переписка. А незабаром дівчина набралася сміливості і разом з подругою Ідою вирушила за 200 км від Сиктивкара на зустріч з Довлатовим в селище Чиньяворык. На пероні їх чекав двометровий велетень у шинелі. В одному з листів Довлатов розповів: «Я дуже громіздкий і страхітливий суб'єкт. Але можу вас заспокоїти, я схуд і важу 104 кг 300 г». Світлана якраз носом діставала до його солдатської пряжки. Сергій обережно взяв її за руку (потім він скаже, що йому сподобалося водити Світла за лапку»).
На ночівлю Світлану влаштували у військовій частині: «Я відчула, що Сергій хоче близьких відносин, і зізналася, що у мене немає такого досвіду. Він розреготався: вперше бачу 20-річну дівчину, не знайому з чоловічими ласками. А потім посерйознішав: «Пішли до вогнища», і до ранку співав мені пісні під гітару. Мені здавалося, що я розчарувала Сергія і він перестане мені писати. Але сталося навпаки: листи приходили в два рази частіше, часом до п'яти послань в день». У Світлани не вистачало терпіння донести лист до квартири, вона вскрывала конверт прямо на сходовому майданчику.
А він кожен її лист перечитував десятки разів. День, коли з Сиктивкара не приходило звісточки, вважав пропащим і часто підписувався: «змучений очікуванням». Дорікав за відсутність подробиць: «отримав від тебе лист, короткий, як гастрономічний чек». Їх близькість не була фізичною, але це не заважало почуттів «іскрити»: «Я два рази рвав листа, де починав писати, що полюбив тебе. Це нерозумно, безумно, говорити про це не варто писати, а тим більш, але я нічого не можу вдіяти. Ти мені дорога, як не був доріг жодна людина...» Довлатов зізнався, що був одружений, просив не надавати цьому значення. І не обманював. Із зони він писав тільки батькам, одному і «сиктивкарській принцесі», яку називав «светленькой, тоненькою, золотий».
Дізнавшись, що Світлана проходить педагогічну практику в школі в Ухті недалеко від його частини, Довлатов відпросився в звільнювальні. День гуляли, а вночі вмовили сторожа автовокзалу дати їм притулок: «Ми розмістилися на дерев'яній лавці і сховалися шинеллю, але через розмов так і не зімкнули очей». У своїх листах батькам він розповідав, що у нього прекрасний настрій завдяки Світлані. А їй: «Сьогодні мені тебе показували уві сні».
Але одного разу Світлану обмовили. «У нас в інституті були танці. Мене запросив офіцер, а потім проводив до під'їзду, — згадує Світлана Дмитрівна. — Виявилося, що цей офіцер служив в одній частині з Сергієм. Він побачив у Довлатова мою фотографію і вихваляється, що на прощання ми пристрасно поцілувалися. Довлатова це «вбило». Я отримала від нього різкий лист, але не стала виправдовуватися. Мені було боляче: "як він міг повірити в цю брехню, шиту білими нитками?»
Листування обірвалося, коли Довлатова перевели служити в Ленінград. І все ж вони зустрілися. Через два роки. «Подруга Іда продовжувала листуватися з товаришем Довлатова — теж ленінградцем. Він запросив нас подивитися місто. Ми приїхали і раптом чуємо: «Нас чекає в гості Сергій». Будинки Довлатов познайомив Світлану з мамою і дружиною... (це був його другий шлюб.) І сказав: «Прости, що ми не разом».
Мама Сергія обняла Світлану: «На Півночі ти врятувала мого сина». «Коли я приїхав сюди, в Комі, я вважав себе кінченим людиною, нічого хорошого від життя вже не чекав, ліз як дурень в будь-яку бійку і був похмурий тип. Ти мені, Меньшикова, врятувала життя. І це не гучні слова, а проста правда», — так він писав їй незадовго до розриву.
«Не шкодую, що все так закінчилося, — зізнається Світлана. — Швидше я була закохана не в Сергія, а в його чудові листи. Ми обидва були не готові сходити з небес на землю. Одного разу Довлатов написав: «Хочу, щоб все, що буде у нас з тобою, було чистим, щирим, як літній дощ, як тихий вальс». Так і вийшло».
Вірш Довлатова, присвячене Світлані Меньшикова:
Я в цих листах кожній сходинці вірю,
Але все ж часто думаю про те,
Хто для тебе відкриває двері
І подає пальто на вішалці.
Він ходить десь поруч, він спокійний,
Віршів тобі не пише, не сумує.
Заговорить коли-небудь з тобою
І яблуком випадково пригостить.
У переповненому трамваї одного разу
Поступиться місце, ти кивнешь у відповідь.
Він — розумний, він — особливий, він — кожен,
Хто йшов повз і обернувся слідом.
Від цих листів я тепер залежу,
Я вірю їм, мені нема кого звинувачувати,
Але так боюся, все про що не пишеш,
Про що сама не знаєш, може бути.
Міцно тебе обіймаю і люблю.
За матеріалами: aif.by
