У когось дитячі травми, завдані матір'ю, перетворюються на ледве помітні шрами, у когось рани кровоточать донині. Як би ви не обходилися зі старими травмами, пише Наталія Оліфірович, важливо зрозуміти просту річ: компенсації не буде.
У дитинстві всім нам читали казкові історії, в яких торжествувала справедливість. І ми вірили в них. Вірили, що якщо ми триматимемо спину рівно, їстимемо манну кашу, чемно розмовлятимемо з дорослими, робитимемо уроки, то все буде добре, і нагорода знайде свого героя. Але життя далеке від казки, де за страждання Попелюшка отримує в чоловіки Принца, Білосніжка оживає, Оленку витягують із дна річки, а злу мачуху чи відьму покарано.
Реальність жорстока. Як писав Террі Пратчетт, "візьми всесвіт, розітріть його на найдрібніший порошок, просійте крізь найменше сито і покажи мені атом справедливості АБО молекулу жалості". Але, на жаль, ідея справедливості міцно засіла в наших головах, як і ідея про те, що зло буде покарано, правда восторжествує, і мама нарешті зрозуміє, що накоїла. Сум у тому, що це - утопія:(
Дорослішання пов'язане і з тим, що ми починаємо розуміти: не всі наші мрії та бажання збуваються. І красива картинка, де мама, схиливши голову, просить вибачення за те, що зробила, залишається майже завжди тільки продуктом нашої уяви. Ми - ті люди, які жадають отримати любов, визнання, вибачення. І ми - ті ж самі люди, які відповідають за цей процес. Через біль і розчарування, через страждання і надію ми прозріваємо - через рік або 20 років терапії, самоаналізу, копання в книгах і чужих душах. Ми прозріваємо і розуміємо - мама не прийде. Вона не вибачиться. Вона не поцілує і не скаже: все буде добре. Не посадить на коліна. Не скаже: "Я пишаюся тобою". Не принесе цукерок. Не заплаче над нашою долею. Не визнає своїх помилок.
Цього не буде.
І тільки переживши всю глибину розчарування, спробувавши в стотисячаперший раз поговорити з нею і залишивши надію, ми нарешті повертаємося обличчям до свого життя. Ми шукаємо людей, які ставитимуться до нас більш дбайливо і ніжно, ніж мама. Людей, які здатні просити вибачення і компенсувати наш біль. Людей, які залишаються поруч, незважаючи на нашу образу і злість. І ми змінюємося разом із цими людьми, стаємо мудрішими, розуміємо, що Всесвіт із байдужістю дивиться на нас і наші стосунки. І ціна за це дорослішання - відмова від чарівної ідеї компенсації, відмова від ідеї балансів "давати - брати". Ми нічого не отримаємо за страждання, ніхто їх не конвертує в Принца, гроші або любов.
Ніхто, крім нас самих.
Автор: Наталія Олифирович
