Це нормально, коли батьки хочуть, щоб їхні діти вигравали та були успішними. Ненормально, коли перемога стає єдиним, що має значення, а невдача сприймається виключно як слабкість...
"Ти просто не вмієш програвати", - говорили вони мені.
Хто "вони"? Неважливо. Їх було багато. Різних.
Великих і сильних шестирічок, які мені, маленькій чотирирічці, крутили скакалку все швидше й швидше. Я стрибала, поки не впаду. А коли падала, - ревіла. Але знову і знову лізла до шестирічок, стрибала, падала, крутила скакалку сама - швидше і швидше. Я навчилася краще за всіх скакати на скакалці і не плакати, коли боляче. Але я не навчилася програвати. Мене ніхто цього не вчив.
Мене вчили перемагати. Насамперед, себе. Вчили долати свою слабкість, втому, приборкувати бажання, підкорювати особисті потреби цілям перемоги. Мені говорили, що життя - це війна. І люблять тільки переможців. Мені казали, що я маю бути першою. Найкращою. І якщо нікого немає поруч, то кращою за себе вчорашню щодня. Мені давали зрозуміти, що якщо я не перша і не найкраща - мене просто не існує.
Перемога - це дозвіл на життя. Поразка - це квиток у забуття і смерть. З енергією і безстрашністю бультер'єра я кидалася на складні завдання і у важкі стосунки. Я рвалася в бійку з хлопчаками, які були вдвічі вищими за мене. Я встрявала в інтелектуальні суперечки дорослих, які були втричі старші за мене.
Так я вчилася перемагати. А коли раптом отримувала відсіч, то рвала стосунки і йшла в ізоляцію. Світ не мав бачити мене переможеною. Я вміла розраховувати тільки на себе, не скиглити, не просити, не вірити. Але програвати не вміла.
Мене не вчили відмовлятися від боротьби, коли ціною перемоги могло бути здоров'я або щастя. Мені не можна прогуляти битву через травму або хворобу. Напевно, з відрубаною головою я б ще 15 хвилин доводила свою дієздатність. Мені не розповідали, що життя не закінчується, якщо ти не домоглася, оступилася, помилилася, покохала не того, звільнилася не звідти, надто багато втратила, надто мало знайшла.
Мене не обіймали за плечі, коли "друге місце у вправах із м'ячем". У кращому разі запитували, чому не перше. У гіршому мовчали. Або перша, або ніхто, пам'ятаєте? І я вважала це нормальним.
Тому, коли доросле життя показало, що неможливо в усьому бути першою, я погодилася бути ніким. Я була тією, "хто таку заміж візьме". Я була тією, хто "не жила добре, не треба й починати", я була вічним аматором у мистецтві й десять років у професії після отримання диплома говорила про себе як про фахівця-початківця. Нарцисична депресія - доля назавжди переможених. Але тих, хто не вміє програвати.
Одного разу в мене зламалася рука. А до цього сім'я. А ще до цього життя мало не пішло під укіс. І якби у мене не було дітей, я б вважала за краще померти, аби не просити про допомогу. Але діти в мене на той момент були. Тому довелося розтиснути зуби і зізнатися іншим людям, що мені дуже боляче і я дуже потребую допомоги.
Можливо, вам знайоме відчуття, що люди занадто добрі до вас? Вас лише на пішохідному переході пропустили, а вам уже очі щипає і на них сльози? Можливо, вас теж не вчили програвати. Можливо, вам у дитинстві теж забули сказати, що сильними захоплюються, переможців славлять, а люблять... Люблять будь-яких.
Тому вчіть своїх дітей програвати. Любіть їх буйними й тихими, розумними й дурними, чистими й брудними, тими, що плачуть і регочуть, тими, хто переміг, і тими, хто програв. І тоді вони завжди будуть переможцями - тими, кого хоч колись любили будь-якими.
Автор: Світлана Паніна
