Насправді це не тільки про Новий рік і вірші...
Сьогодні я бачила, як народжується травма. На дитячому святі Снігуронька запитує дітей: «Хто хоче розповісти віршик?»
Виходять 10 дітей і по черзі розповідають віршики. Коли залишається одна дівчинка, Снігуронька каже: «Ну все, давайте далі продовжувати свято». Дівчинка йде на своє місце і по її щоках починають текти сльози. Було чітко видно, як частину неї залишилася стояти там, поруч з Дідом Морозом та Снігуронькою.
Сльози одразу помітили вихователі і звернули увагу Снігуроньки, попросивши її дати дівчинці можливість розповісти віршик. Але було вже пізно». Дівчинка стояла, дивлячись у порожнечу, схрестивши руки на грудях перед собою, і фізично не могла вимовити ні слова.
Вона не плакала, просто все далі і далі «йшла в ту порожнечу», щоб не було так боляче. Коли вона повернулася назад і сіла на свій стілець в першому ряду, я запитала її, чи вона хоче сховатися ось тут у куточку (я сиділа в другому ряду, в кутку).
Вона кивнула і стала поруч зі мною (дівчинка мене трохи знає, наші діти грали разом). Я сказала: «Якщо хочеш, можеш сісти до мене на коліна?»
Вона кивнула і мовчки, нічого не кажучи ні слова, залізла, все ще продовжуючи дивитися туди, в порожнечу.
Я запитала, чи я тебе обійму, вона кивнула.
Я обняла її і стала з нею розмовляти, словами підтверджуючи те, що сталося (ти дуже хотіла розповісти віршик; тобі стало дуже прикро, що ти не встигла розповісти віршик; я вважаю, що це дуже несправедливо та інше).
Вона кивала і ридала.
Я просто гладила її по спині, раз за разом повторюючи, як це було нечесно, несправедливо і образливо.
В якийсь момент вона просто фізично розслабилася і лягла на мене тілом.
Я вже нічого не казала, просто міцно її тримала. Подання закінчилося, всі розійшлися далі по програмі заходу.
Ми ще посиділи якийсь час, стало якось спокійніше, вони з моїм сином стали перебирати кубики, які стояли поруч.
Потім ми стали з цих кубиків будувати будиночки. Але дівчинка все ще мовчала. Як ніби слова цього вірша реально застрягли в горлі.
Я бачила, що очима вона мені відповідає, а фізично голосом прямо не може, хоча й намагається. Прийшли ще кілька дітей і почали всі разом у щось грати, скаженіти — все як і годиться на дитячому святі. Коли настав час розходитись, я підійшла до цієї дівчинці, сіла навпочіпки і, дивлячись їй в очі, сказала: «Якщо ти хочеш, ти можеш розказати мені той віршик, який хотіла, я з задоволенням послухаю». Вона подивилася на дітей навколо, і я додала: «Можна тихо-тихо, пошепки, аби чула тільки я».
Вона голосом сказала «так» і розповіла віршик, після чого зробила дуже потужний видих.
Було прямо видно, що «вона повернулася», вона заусміхалася, в її очах знову з'явився блиск.
Я обняла її.
Присвячується всім нам — тим, кому коли-то дуже хотілося розповісти віршик на святі і не вийшло.
Автор: Наталія Целунова
